Новий приплив

Чого він тольконе винаходив, аби догодити Адамо! Парсел ще не дійшов до дому Джонса, як раптом почув засобом тупіт ніг. Він обернувся. До нього стрімголов мчаласьІтіа, їх розділяло метрів триста. І - дивна річ - вона непряталась, як звичайно, за деревами, не вискочила з гущавини, абежала за ним по стежці на очах у всіх. - Адамо! - Крикнула вона. Тут тільки він побачив її обличчя.

Воно було іскаженострахом. - Що сталося? - Крикнув він, зробивши крок їй назустріч. - Скелет! - Відповіла вона задихаючись, притиснувши обидві руки ксердцу. В очах у неї застиг жах, прекрасне чорне обличчя по-сіріло. - Що, що? Парсел кинувся бігти до неї. Через кілька секунд онбил вже поруч з Ітіей, схопив її за плечі і струснув.

- Кажи! Говори ж! - Наказав він. - Скелет! - Пролепетала вона, ледве рухаючи побелевшіміот страху губами. - Скелет і ті інші … з рушницями … в дометаітян. - Боже мій! - Крикнув Парсел. І він теж кинувся бігти, як божевільний, забувши осуществованіі Ітіі.

І, злегка кивнувши на прощання, вийшов. Хвилину Парселстоял у роздумах, то пора було і йому повертатися додому. Ухогорело, при кожному русі голови акулячий зуб бився об щоку. На чорних каменях Уест-авеню лежали золоті сонячний круг перебігала з місця на місце, як би Борознячи землю, теньпальм, гойдає його вітром.

Як все навколо було мирно! Водоносиуже пройшли. Остров’яни закінчували трапезу або готувалися кпослеобеденному сну.

Десь тут, у гущавині, ховається Ітіа, вистежуючи его.Таіата пиляє Джонсона. Месон, мабуть, прогулюється по “капітанському містку”. Жоно і Скелет полюють. Івоа лежить на.достелі, мріючи про майбутню дитину. Було спекотно. Ще одінпрелестний день, один день серед безкрайньої низки днів, що пронеслись над островом з тих пір, як вона виникла ізтіхоокеанскіх вод.

У повітрі солодко пахло квітами, землябила тепла, море зовсім поруч. Усе таке маленьке, такоебуднічное, своє, таке заспокійливе. Двадцять семьостровітян! Самое крихітне поселення у всьому Тихому океані! Ці жінки, ці чоловіки, з їхніми планами, з їх пустяковимізаботамі: Скелет турбується з приводу чірья, Ваа гордітсясвоім становищем дружини вождя, Ропаті хизується своеймускулатурой, Віллі думає про те, як би замостити Уест-авеню, і я сам уже цілий тиждень дбаю про те, як биусовершенствовать розсувну стінку.

Раптом перед Парсел виникло особа Меані в ту саму мить, коли він віддавав сережку: суворе, майже дике вираз. Вудіння обличчя друга, а обличчя воїна. Парсел ще на Таїті помітив, чтоеті люди, такі лагідні, можуть раптом перетворитися на дікарей.Іх округлі риси, оксамитовий погляд можуть дихати іненавістью. Парсел раптом згадався Мата, брат Оту, коли тотвозвращался з гір після кривавої битви і ніс, тримаючи за волосся, голову ворога.

Поставити її на спис біля входу до свого житла, онкаждое ранок плював у мертве обличчя і палко лайкою на безгласнуюголову. “Син повії, - говорив він з презирством, - ти хотів меняубіть? Але не ти виявився сильнішим, це я тебе вбив! Ісейчас для тебе немає сонця! Ні рибного лову! Ні танців! Голова твоя стала гарбузом, і я п’ю з неї . Твоя дружина - моярабиня, і я граю з нею, коли захочу, а ти, ти тим временемторчішь на спис у моїх дверей! “Але ж у повсякденному житті не було людини болееласкового, ввічливого, гостинного, ніж Мата.

У правій руці вона тримала голку, такими ігламісшівают вітрила, і Парсел пошкодував, що в господарстві Омаати ненашлось нічого більш тонкий. У лівій руці вона несла факел. Передавфакел Меані, вона неквапливо і урочисто піднесла остріеігли до полум’я. - Поверни голову, Адамо, - скомандувала вона, схопивши єгоза мочку і мало не вивернувши йому шию. Парсел майже не відчув болю, але виразно расслишаллегкій хрускіт проколює шкіри. Але коли Омаата проделаліану, зав’язала її вузлом і акулячий зуб всій своїй тяжестьюоттянул мочку, Парсел обпекла гострий біль, що ніяк небажана проходити.

Меані з задоволеним виглядом подивився на одного. З тих поркак він зайшов до кімнати, він жодного разу не посміхнувся. - Я ще не обідав, - сказав він.

І повернувшись, попрямував до дверей. - Меані!. Меані озирнувся. - Меані, - повторив Парсел, - до мене заходив Скелет. Меані подивився на Омаату, і Омаата швидко промовила: - Я йду. Моя чергу йти по воду. Іду разом з Уіллом Ропаті. І вона поспішно вийшла з хатини. - Він приходив поговорити зі мною на Роп Біч, - пояснілПарсел. - Ми це знали, - озвався Меані. Отже, вони стежать за нами.

Або за Кістяком. Значить, когдаон підіймався з Роп Бича, інстинкт не обманув його. Тепер ізовсех куточків хащі за ним спостерігають насторожені очі. - Що йому треба? - Запитав Меані. Парсел здивував це питання, поставлений в упор. Носейчас було не до церемоній. На обличчі Меані застигло серйозне, напружене вираження.

- Він хотів знати, приєднаємося ми, тобто Ропаті, Віллі і я, до вас. - І ти сказав “ні”? - Я сказав “ні”. - А Уіллі? - Він сказав “ні”. - А Ропаті? - Він піде наш приклад. Настало мовчання, яке порушив Парсел. - Скелет може вас випередити. Меані кинув у його бік пронизливий погляд і несказав, ніби очікуючи продовження. Але так як Парсел мовчав, він заявив: - Ми теж так вважаємо.

Потім відсунув від себе на расстояніевитянутой руки і почав дивитися на нього ласкаво і серйозно. - Я прийшов сюди, як ти просив, - зніяковіло пробормоталПарсел.

- Однак я не розумію, чому ти сам не зайшов до мене? - Дні, в які ми живемо, - важкі дні, - ответілМеані, красномовно розводячи руками. Залишивши Парсел, він повернувся до Омаате. - Вийми цю сережку, Омаата. Меані говорив про зубі акули, який був підв’язати до ліані, продернутой крізь мочку його вуха. Ліана була зав’язана двойнимузлом, і товсті пальці Омаати не відразу його распуталі.Развязав вузол, вона потягла ліану за кінчик.

Але не так сталося, тобило. Дірка в мочці заросла, і ліана не піддавалася. - Зніми тільки зуб, - скривився Меані, - і одягни його маковиці ліану. Адамо, - додав він, - тобі доведеться проколотьухо. - Як! Ти даруєш йому зуб? - Закричала Омаата, відімопотрясенная такою щедрістю.

- Дарую! - Енергійно підтвердив Меані. Але це “дарую” залишилося без відповіді. Омаата тільки метнулав бік Меані швидкий погляд і вимовила байдужим тоном: - Зараз принесу ліану і голку. Омаата вийшла, і через хвилину Парсел почув, як онароется в прибудові, де містилася кухня. Так як Меані вперто мовчав, дивлячись просто в очі Парсел, той не витримав і запитав: - Цю саму сережку носив твій батько? - Так, цю, - підтвердив Меані.

- І подарував її мені, коли виїжджав з тобою. - А тепер ти її даруєш мені? - Вражено восклікнулПарсел. Меані нахилив голову, і Парсел мовчки дивився на него.Он усвідомлював всю непомірну щедрість Меані, але зміст самогодара був для нього ще не ясний , а запитати він не осмелівался.На цей рахунок таїтянська етикет вельми строгий: одержує дар НДВ що не питає, не висловлює задоволення, навіть невдячний. Він покірний і безропотен, як жертва. Увійшла Омаата, затиснувши в губах акулячий зуб, що висів наобривке ліани.

- Івоа чекає через два місяця дитини, - внушітельнопоясніла вона. Настало мовчання. Парсел не відразу вловив натяк, що полягав у цій фразі. - Але ж ти ж сама пам’ятаєш, - заговорив він нарешті, - втот день, коли ми обстежили острів … Ми сиділи подбаньяном, і Івоа сказала Ітіі: “Адамо тане Івоа”. - Ой ти, дурний півник, - заперечила Омаата. - Онасказала так тому, що Ітіа загравала з тобою на людях. Парсел здивовано глянув на неї. Значить, то був неізначальний голос ревнощів, а просто урок хорошого тону.

“Можливо, я не надто добре розумію таітян, як мені здається? Засумнівався він в душі. - Скільки ж промахів я зробив! Ікакая непрохідна безодня відділяє їх мислення від нашого! Ясно, що слово” адюльтер “для них просто звук порожній”.

Раптово світлий прямокутник двері заповнила чиясь тотемний постать і на порозі показався Меані - стрункий, широкоплечий, з високо закинутий головою. Хвилину він велічавосохранял нерухомість. Парсел піднявся і пішов до немунавстречу. - Адамо! Брат мій! - Промовив Меані. Поклавши обидві руки на плечі Парсел, він нахилився і потерсящекой про його щоку.

Вона глянула на Парсел. - І мій гарненький рум’яний півник теж не може … - Я? - Запитав Парсел, здивовано підіймаючи брови. - Не роби таких брехливих очей, синочку, - посоветовалаОмаата. Вона знову засміялася, зігнувшись ледь не вдвічі, теперьпріступи сміху слідували безупинно один за одним, шірокіекруглие плечі судорожно тряслися, а потужна груди мерноколихалась, як тихоокеанська хвиля.

- Знаю, - пророкотав вона, немов водоспад обрушився.-Це ти щодо Ітіі питаєш, знаю. І Меані знає! І Івоа! - Івоа, - вигукнув Парсел, він мало не онімів отнеожіданності. - Хто ж їй сказав? - Хто ж, як не сама Ітіа! - Відповіла Омаата, і від смехау неї на очах навіть виступили сльози.

- Ох, мій півник, ну івід в тебе! - Це … це непристойно, - по-англійському сказав Парсел існова перейшов на таїтянська мову. - Чому ти кажеш оббиті? Я ж з нею не грав. - Знаю! - Закричала Омаата, давлячись від сміху, плечі еедергалісь наче від гикавки, сльози градом котилися по щоках необ’ятношірокім. - Все це знають, про мій маленький перітанімаамаа! І ніхто не може зрозуміти, чому ти наносиш Ітіі такоеоскорбленіе.

.. Втім Ітіа каже, що ти скоро перестанешьсопротівляться. - Невже так і каже? - Обурився Парсел. - О мій рожевощокий півник! - Крикнула Омаата з мокримот сліз обличчям, намагаючись стримати сміх, що струшують еегігантское тіло. - О мій розгніваний півник! Я, я тожесчітаю, що ти недовго будеш чинити опір! І Івоа теж. - Івоа? - Вигукнув Парсел. - Людина, що ж тут дивного? Мало-помалу вона заспокоїлася і, дивлячись на Парселасмеющіміся очима, простягнула до нього свої величезні руки; онадалеко відставила великий палець, повернувши долоні, словнопреподносіла йому в дар саму істину.

- Адамо, сину мій, - промовила вона між двумявзривамі сміху, - Адамо не той тане, який мені потрібен. - Не говори загадками, - попросив Парсел. - Я й не кажу. Шишки пандануси, - торжественнопроговоріла Омаата, - вбирають запах шкіри, а потім передаються людині разом зі своїм власним запахом.

- Ну і що ж? - Виходить суміш, і вона п’янить. Достатньо мужчінепріблізіться і вдихнути цей запах, як він відразу перестаетвладеть собою. Я вдягала своє намисто в ніч великого дощу, додала вона. - У яку ніч? - Перепитав Парсел. Омаата раптом перестала посміхатися, обличчя її засмутився, немов ті часи, про які вона згадала, вже давним-давнопрошлі.

- У ніч Оата на великій пирозі. Коли я танцювала, чтобидобить собі Жоно. Обидва замовкли. - А. .. а чоловік може опиратися? - Тут адже існують дві речі, - з важливістю пояснілаОмаата.

- Перше - намисто, другий - шкіра. Парсел посміхнувся. - Чому ти посміхаєшся, Адамо? - Серйозно спросілаОмаата. - І шкіра повинна бути дуже гарної. Інакше не получітсяхорошей суміші. - А якщо вийде гарна? - Таітянін не може чинити опір. - Ну, а перітані? - Такий перітані, як вождь великий пироги, может.Возможно, і Скелет. Але не Жоно, не Уіллі, не щурик.

- Омаата! - Синочку мій! - Знову проворкувала, вірніше, проричалаона. Нарешті вона відпустила його, але тут же знову схопила пахви і підняла до рівня свого обличчя.

- Сідай! - Запропонувала вона, тримаючи Парсел в повітрі такчто ноги його бовталися над кріслом, і нарешті опустила насіденье. - Сідай, Адамо, сину мій! Я навмисне ходила затвоім кріслом, щоб тобі було зручно сидіти і чекати Меані. Так ось воно, виявляється, у чому справа! Яка неслиханнаяпредупредітельность! Тягти в таку собі даль важкий, неудобноедля перенесення крісло! Омаата неодмінно забуде повернути його.

Про тримає у себе крісло ще тижнів два … І заради того, чтобион по сиділа в неї лише півгодини, вона позбавила його крісла націлений два тижні … “Я міркую, як справжній перітані, - сраскаяніем подумав Парсел.

- Що за дріб’язковість! Наприкінці концовважен лише дружній порив, це сердечне тепло … “Омаата сіла поряд з кріслом, спершись однією рукою Ополе, іншу поклавши на коліна, і застигла у позі классіческіспокойной, завжди захоплювався Парсел в Таїтянка.

Дочего ж вона величезна! Хоча Парсел сидів у кріслі, іследовательно, не менш ніж у півтора футів над підлогою, еебольшіе очі припадали на рівні його очей. БезмолвствующаяОмаата нагадувала гігантську статую, сівши на ступенькітрона. - Скелет заходив за Жоно, - сказала вона, зауваживши , чтоПарсел озирається.

- Мабуть, пішли полювати. Взяли з собою рушниці. - А ти не знаєш, чого хоче Меані? - Ні. І вона замовкла, радіючи, що може спокойнолюбоваться своїм синочком. Але це німе обожнювання наскучілоПарселу, і він запитав: - А в тебе є намисто з шишок пандануси? - Є.

- Чому ж ти його не носиш? Вона засміялась, і очі її лукаво блиснули. - Сьогодні не треба. - Чому? Вона засміялася ще голосніше, показуючи свої величезні зубилюдоедкі.

-Послухайте-но! Я хочу дати вам добру пораду. Коли онанабросітся на вас зі своїми обіймами, напружте хорошенькомускули на грудях, плечах і спині і стійте так, поки вона вас неотпустіт. Дивіться, зараз я вам покажу. Він піднявся, грізно напружила м’язи і, побагровівши отусілій, застиг у цій позі. - А як щодо дихання? - Посміхнувся Парсел. - Ви ж того гляди задихнеться.

- Та що ви! - Обурився Джонс, шумно видихнувши віз дух.Зато самий вірний спосіб. Спробуйте і переконайтеся. - Спробую, - пообіцяв Парсел. Перше, що він побачив, увійшовши до Омаате, було егособственное крісло. На зразок трону красувалося воно посредікомнати, і Парсел довелося вжити чимало зусиль, щоб невзглянуть в його бік і тим самим не виказати своє дурноевоспітаніе. На щастя, йому не довелося довго разигриватькомедію байдужості.

Потужні руки Омаати обхопили Парсел ісразу його розплющило, мало не засмоктало, мало не поглинули етіізобільние теплі, як парна ванна, тілеса. - Відпусти! - Ледве переводячи дух, почав благати Парсел.

- Синочку мій! - Кричала Омаата. Вона підняла його в повітря, як пір’ячко, і вилила на своеголюбімца цілий потік ласкавих, воркуючий слів. Але головаПарсела була щільно притиснута до її грудей, і він нічого не чув, крім глухих перекатів її голосу.

Спина й боки у негоомертвелі від страшного обійми, він задихався, уткнувшись ліцомв величезні горби її грудей. - Ти мені робиш боляче! - Крикнув він. - Синочку мій! - Повторила вона, зворушений. Але розчулилася, відчула новий приплив ніжності іеще сильніше притиснула до себе Парсел.

Ось вже цілий місяць, проходячи по Уест-авеню, вони обсуждаліетот питання. Але так нічого й не вирішили. Безтурботність тропіковуже давала себе знати. З хатини Джонсона почувся шум, Парсел разлічілнадтреснутий голос старого і пронизливі крики Таіати. - Ну і ну! - Зітхнув Бекер. І додав: - Хотілося б мнезнать, як вона його честь. Парсел прислухався. - Син повії, Каплун, щуряче насіння … - Н-да, - простягнув Бекер. Авапуі і Івоа сиділи на порозі хатини Бекера.

Завідевсвоіх тане, обидві піднялися і пішли їм назустріч. - Я йду до Омаате, - повідомив Парсел. - Стережись, людина! - Засміялася Івоа.

І додала: - А явернусь додому. - Я тебе проведу, - тут же викликалася Авапуі. З тих пір, як Івоа завагітніла, вона й кроку не могластупіть по селищу, щоб хто-небудь з жінок не поспішив ейна допомогу, не подав їй руку.

Івоа була оточена всеобщімбережним повагою, як королева бджіл у вулику. Кивнувши Івоа, Парсел прискорив крок. Він боявся, що перед німвдруг з’явиться Ітіа.

Двері хижі Джонса була шірокораспахнута, сам Джонс голяка сидів перед накритим столом, аза його спиною стояла Амурея. Помітивши Парсел, юнак помахалрукой і подивився на нього з такою радістю, ніби вони не виді-лись цілих два дні. Амурея теж посміхнулася йому. Джонс билсветлий блондин з рижінкой, Амурея - справжнісінька чернушка.

Але в обох був однаково наївний вигляд, однаково доверчіваяулибка. Парсел зупинився і подивився на них. Побачивши етойюной подружжя ставало якось спокійніше на душі. - Ви ще не обідали? - Крикнув Джонс. - Я йду до Омаате. - Та вона вас задушить, - розреготався Джонс.